Зараз ви сподіваєтеся, що життя повернеться в правильний бік. Щось має статися — і нарешті справи почнуть вирівнюватися. Закінчиться невизначеність у грошах, у самореалізації.

У вас є "надія", що все зміниться і буде добре. Але поки ви "сподіваєтеся" — ви жодним чином не можете вплинути на ситуацію.

Тому що в дитинстві ваш стан залежав не від ваших дій, а від настрою дорослих. Ви за звуком повороту ключа могли зрозуміти — отримаєте ви зараз "на горіхи" чи ні.

У результаті у вас не сформувався зв’язок між власними діями та отриманим станом.

Як "джерело свого стану" ви почали сприймати значимих дорослих. Саме від них залежало — буде вам сьогодні добре чи погано.

І єдине, що вам залишалося — це "сподіватися", що все буде добре.

У результаті, якщо вам не вистачає грошей чи самореалізації, замість того щоб здійснювати прямі дії, які ведуть до розвитку та зростання у фінансах, ви починаєте вдосконалювати себе.

Зрештою, ви стаєте дуже «прокаченою» людиною — тільки без грошей і реалізації.
Тому перше, що необхідно зробити — це відокремити себе від грошей і результатів та усвідомити, що це всього лише інструменти, які жодним чином не визначають вас як особистість.

Далі необхідно розірвати зв’язок:
«Усім поруч зі мною має бути добре. Якщо в людей поруч зі мною поганий настрій — я в небезпеці».
Тут важливо зробити "реаліті-чек" і тверезо подивитися: у що ви зараз інвестуєте свою увагу?
У «пропрацювання» мами, тата, роду? Ходите на терапію і розбираєтесь із дитячими травмами й блоками?
Ви зараз робите це тому, що це дійсно веде вас до результату — чи просто тому, що не знаєте, а що ще я можу зробити?
Частіше — друге.
І причина, з якої ми не можемо вийти з цього кола, — це «Надія» і страх, що нас відкинуть.

Нам складно визнати для себе, що ми щось робимо не так. Бо це означатиме, що з нами щось не так.
А якщо з нами щось не так — світ нас відкине, і ми загинемо.
Я не можу помилятися! Я не можу бути неправим! Я точно знаю, як правильно!
Мені просто не щастить, тому й не виходить. Але я ж усе роблю правильно!
Особливо це помітно, коли людина ототожнює себе зі своїми думками, ідеями та переконаннями.
І якщо хтось із нею не погоджується — вона сприймає це так, ніби не погоджуються з самим фактом її існування.
Вона знову починає відчувати загрозу й починає відстоювати не просто свою думку чи погляди, а саме право на власне життя.
Тому мозок до останнього чіплятиметься за звичні шаблони й моделі, продовжуючи робити те саме — навіть якщо це вже не працює.
Продовжуємо далі?

Саме тому в західному суспільстві, якщо в людини щось не виходить, вона звертається за рішенням до коуча або консультанта.

У нашому суспільстві ми до останнього не визнаємо, що нам потрібна допомога.

При цьому ми втрачаємо масу часу й сил, які могли б перетворитися на великі гроші — замість того, щоб звернутися до фахівця.

Ми не хочемо "купувати досвід" інших людей. Нам потрібно отримати свій досвід.
І це завжди обходиться в рази дорожче.
Тому наступний крок — це зняти з голови «корону его» і визнати реальність такою, яка вона є. Саме зараз і по факту.

Визнати, що якісь мої рішення й дії не ведуть мене до моїх цілей.
Визнати, що так — щось сталося, і тепер, як раніше, вже не працює.

Потрібно визнати, що кінь здох, і немає більше сенсу його штурхати. Він не підведеться.
А їхати треба. Тому потрібно припинити бити бездиханне тіло й почати шукати інші варіанти.
І те, що в тебе зараз щось не виходить — це не показник того, що ти недостатньо хороший.
З тобою все гаразд.
Це показник того, що ти просто щось робиш не так.

Якщо ти зараз потрапиш у ситуацію, коли в тебе вже не буде вибору — діяти чи ще почекати — що ти зробиш?
Якщо тобі терміново знадобляться гроші, чи зможеш ти їх заробити? Так.
Ти збереш до купи всі ресурси, знімеш корону, вимкнеш надію, дістанеш свій бойовий топір —
і почнеш діяти кардинально інакше.

У рази зросте швидкість ухвалення твоїх рішень, їхня кількість і швидкість реалізації. І ти більше не думатимеш, що щось може не вийти.
У тебе з’явиться толерантність до ризику. Ти не будеш перейматись через те, що щось може не вдатися.
Мозок вийде з режиму збереження ресурсів і перейде в режим їх примноження.
І саме тоді ти дуже швидко почнеш рости.

А чому зараз ти не приймаєш ці рішення?
Чому не дієш з такою ж швидкістю? Чого тобі зараз не вистачає?
А не вистачає стрибка одного з двох гормонів — або адреналіну, коли ти починаєш діяти, бо просто не можеш не діяти,
Або серотоніну — коли дієш, тому що тобі самому хочеться.

"що повинно статися, щоб ти реально відчув цей адреналін?
Де те дно, від якого ти зможеш відштовхнутися?"

Проблема в тому, що до цього дна майже неможливо дістатися.
Люди так і залишаються в підвішеному стані, і з ними не відбувається нічого такого, що змушує їх увімкнутись на повну.

А якщо тобі все ж таки вдасться впасти на це дно, — це буде найважчий період у житті.
У такому варіанті нас може «встряхнути» лише та ситуація, якої ми зараз усіма силами намагаємось уникнути
і робимо все, щоб вона не сталася.
Коло замкнулося...

Потрібно почати з роботи зі своїм станом. І перше — це робота з тілом та гормонами, які відповідають за стан.
Саме підвищений рівень стресових гормонів і низький рівень «ресурсних» гормонів не дають бачити ситуацію тверезо.
Тому перше, з чого потрібно почати — це знижувати кортизол і підвищувати дофамін та серотонін. І в цьому новому стані мозок сам почне обирати найкращі варіанти для вирішення поточних проблем.

Серотонін відповідає за відчуття впевненості в своїх силах і за відчуття соціальної справедливості. За відчуття «Мені можна».
Саме серотоніну не вистачає тим, хто страждає від «Синдрому самозванця».
Саме серотоніну не вистачає, коли виникають сумніви чи тривоги, що у нас не вийде.
Серотоніну не вистачає, коли ми чогось хочемо, але неможливо зібратися і почати діяти.

Відсюди вся ця історія з прокрастинацією.

Як тільки ми починаємо підвищувати стан дофамінової та серотонінової систем, нам не знадобиться ніяка мотивація. Ми стаємо незупинними.

А для цього потрібно кожного ранку виконувати певні практики та вправи, які прямо з самого початку дня призводять до підвищення цих нейромедіаторів на 300%.

Наступним етапом буде робота з системою «Стимул-Реакція».
Тому що, коли ми стикаємося з якимись ситуаціями, у нас автоматично спрацьовує попередня реакція.
І якщо раніше реакція була стресова, то це тому, що мозок відчував у них загрозу.
А загрозу він відчував, тому що не було того самого відчуття базової безпеки, про яке ми говорили на початку.
І зараз ваш попередній досвід починає впливати на те, як ви сприймаєте реальність.
Мозок починає розглядати реальність не такою, якою вона є насправді, а інтерпретує те, що відбувається, виходячи з минулого досвіду.

В результаті ми бачимо хибну суть того, що відбувається насправді, і починаємо приймати рішення, які водять нас по колу.

Вчорашній день перетворюється на сьогоднішній, сьогоднішній — на завтрашній, і в житті в результаті нічого не змінюється.

А виходить так, тому що на рівні тіла, у цих ситуаціях, у нас підвищуються стресові гормони, і мозок переходить в режим збереження.

Побачити реальні змісти та суть того, що відбувається. На що нам вказує ситуація?

Адже нічого в нашому житті не відбувається випадково, і в кожній ситуації є якийсь зміст.

При цьому, жодна ситуація не виникає з нами для того, щоб нас знищити.
Ок, а тоді для чого?

Як тільки ми починаємо бачити зміст того, що відбувається, ми перестаємо відчувати загрозу і починаємо бачити реальні можливості, які нам дає кожна ситуація.

Головне завдання вашого мозку — забезпечити вам виживання.
І якщо ви зараз живі, ваш мозок сприймає ваше поточне становище як ефективне для виживання.

Тому він буде звертати увагу тільки на ті рішення, які будуть посилювати ваше поточне становище.

Такий ось парадокс.

Як тільки ми змінюємо стан через тіло та адекватну інтерпретацію того, що відбувається, ми починаємо спокійно реагувати на всі ситуації. І ось тут починається найцікавіше.
І на цьому етапі важливо почати ставитися до свого часу як до інвестиції. І постійно питати себе: в що я зараз інвестую свій час?

Ось я, прямо зараз можу прокручувати стрічку новин або подивитися серіал, а можу інвестувати свій час у цей текст, який ви зараз читаєте.

Тому що в мене є певні цілі, і перегляд серіалу не наблизить мене до них. А створення цього матеріалу прямо веде мене до них.

Тому сьомим кроком повинно стати взяття фокусу своєї уваги та часу під повний контроль.

Тому що, на чому ми фокусуємося, туди ми й рухаємося. І якщо мозок фокусується на тому, щоб щось отримати, ми до цього і йдемо.

А якщо він фокусується на тому, як би не втратити те, що є зараз, ми не рухаємося.
Стоїмо на місці і "сподіваємося", що все якось саме розрулиться.

Ваш мозок вже зараз знає підсумок усіх варіантів і рішень.
Дефолт-система мозку — це суперкомп'ютер, який все прораховує.

А ретикулярна формація мозку відповідає за те, які саме рішення мозок прийме, відповідно до поточного стану.

І як тільки ви зламаєте цей комп'ютер, він почне видавати максимально ефективні рішення.

З боку здаватиметься, що вам везе. Багато чого стане вдаватися легко і швидко.
Хоча насправді це не якесь везіння, це чиста нейрофізіологія.

Отримати ці чіт-коди еволюції вашого стану та за їх допомогою змінити програми мозку і змінити базовий стан, який впливає на поточні результати.